24 лютого 2022–2026 – чотири роки від початку повномасштабного вторгнення
24 лютого 2026 року виповнюється чотири роки від початку повномасштабного вторгнення в Україну. Ця дата стала історичною межею, що розділила життя мільйонів людей на «до» і «після». Вона позначила не лише початок нового етапу війни, а й момент глибокого національного самоусвідомлення.
Ранок 24 лютого 2022 року став випробуванням на зрілість держави й суспільства. У перші години невизначеності, страху та інформаційного хаосу українці зробили визначальний вибір – залишитися, чинити спротив, підтримувати одне одного. Саме тоді сформувався моральний каркас сучасної української стійкості: відповідальність замість розгубленості, солідарність замість паніки, гідність замість підкорення.
За чотири роки повномасштабна війна змінила країну глибше, ніж будь-який інший період новітньої історії. Відбулася консолідація суспільства, посилилася роль громадянських ініціатив, волонтерський рух перетворився на невід’ємний елемент національної безпеки. Інституції, що раніше розвивалися поступово, були змушені діяти швидко, приймаючи складні рішення в умовах постійної загрози.
Ця дата – насамперед про людей. Про тих, хто віддав життя за свободу. Про військових, які щоденно тримають оборону. Про медиків, рятувальників, енергетиків, працівників критичної інфраструктури, учителів і фермерів. Про усіх, хто забезпечує безперервність життя навіть під звуки сирен. Про дітей, чиє дитинство припало на воєнні роки, і про матерів, які з молитвами чекають своїх синів і дочок додому.
Чотири роки війна навчила цінувати звичайні речі – тишу без тривог, світло у вікнах, можливість планувати завтрашній день. Вона зміцнила розуміння того, що свобода не декларація, а повсякденна праця і відповідальність.
Річниця 24 лютого – це день скорботи. Це день пам’яті й вдячності. День внутрішньої тиші, коли кожен замислюється над власною відповідальністю перед тими, хто заплатив найвищу ціну. І водночас – день віри та надії.
Бо за ці чотири роки стало очевидно: сила країни вимірюється не лише військовими спроможностями, а насамперед стійкістю її громадян. І поки ця стійкість жива, майбутнє залишається відкритим.
Пам’ятаємо. Віримо. Живемо.
