Історія кафедри рослинництва

Як самостійний науковий і навчально-методичний підрозділ вищої школи кафедра відома з 1891 р.

Першим її завідувачем був професор П. В. Будрін.

Учений агроном, один з організаторів сільськогосподарської дослідної справи на теренах сучасних Росії, України, Польщі, Петро Васильович Будрін народився 18 (30) червня 1857 р. у с. Нерва Пермської губернії (Російської імперії). У 1879 р. закінчив Санкт-Петербурзький університет. У 1879–1882 рр. стипендіат, потім позаштатний консерватор агрономічного кабінету Санкт-Петербурзького університету.

З 1882 р. доцент. професор, завідувач кафедри землеробства, у 1883–1902 рр. – завідувач навчально-дослідної ферми (нині Інститут ґрунтознавства, агротехніки і добрив у Пулавах, Польща); у 1891–1905 рр. – засновник і завідувач першої у світі кафедри рослинництва; у 1895–1900 рр. – помічник директора, а в 1902–1905 рр. – директор Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва.

У 1905–1907 рр. П. В. Будрін – завідувач Енгельгардтівської сільськогосподарської дослідної станції, у 1908–1912 рр. – засновник і директор першої в царській Росії державної селекційної установи – Харківської сільськогосподарської селекційної дослідної станції (нині Інститут рослинництва ім. В. Я. Юр’єва НААН).

У 1913 р. професор П. В. Будрін очолив навчальну частину Санкт-Петербурзьких сільськогосподарських курсів, у пореволюційний час — завідувач кафедри рослинництва Ленінградського сільськогосподарського інституту. Крім того, викладав у ленінградських інститутах: прядивних культур і боротьби зі шкідниками сільського та лісового господарства. У 1916–1931 рр. працював завідувачем, науковим консультантом відділу рослинництва Сільськогосподарського музею в Ленінграді. Одночасно у 1919–1923 рр. був директором Миколаївської дослідної станції, у 1923–1927 рр. — засновник та перший директор Дєтськосельської лляної дослідної станції.

У світовій агрономії професора П. В. Будріна справедливо вважають піонером розробки сидеральної системи землеробства. Він першим провів комплексні наукові дослідження із застосування люпину як зеленого добрива, а також розробив рекомендації щодо застосування його не тільки на легких, а й на важких дерново-підзолистих ґрунтах.

За роки наукової діяльності вченим накопичено значний матеріал щодо застосування добрив і сівозмін, який нині має вагоме практичне значення для сільського господарства. Учений розробив основні наукові підходи до ведення кормовиробництва в західних районах України. Упроваджені ним у регіоні технологічні підходи вирощування пожнивних посівів кормових культур застосовують у сучасній практиці. Усі ці результати ввійшли до відомих наукових праць кінця ХІХ–початку ХХ ст. в галузі агрохімії, ґрунтознавства та агрофізики «Искусственные преимущественно азотистые удобрения», «Частное земледелие».

Народився 19 (31) січня в м. Борза Чернігівської губернії в селянській родині. Здобув вищу освіту на природничому відділення Київського університету св. Володимира, навчався за кордоном. Отримав ступінь магістра сільського господарства.

Згодом він став відомим селекціонером, доктором агрономії і професором, завідувачем кафедри рослинництва (спеціального землеробства) Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва. Після початку Першої світової війни викладав також у Київському політехнічному інституті.

Професору Т. В. Локтю належить чимало наукових і навчальних робіт із природознавства, рослинництва, селекції, землеробства, законодавства і народної освіти. Серед них найбільш вагомі: «Усвоение минеральных веществ растениями», «Основы частного земледелия: история, теория и техника селекции сельскохозяйственных растений, их состав, корневая система и минеральное питание; культурно-исторические и социально-экономические факторы развития сельскохозяйственной культуры», «Сельскохозяйственное законоведение: землеустройство, переселение» та ін.

Він також брав участь у суспільному житті, будучі гласним Чернігівського земства. Займався публіцистикою, виступав за муніципалізацію земель. У 1906 р. обраний членом першої Державної думи від Чернігівської губернії. У партії трудовиків займав посаду секретаря бюджетної комісії.

У 1920 р. після громадянської війни емігрував до Сербії, де працював професором агрономічного факультету Белградського університету. Був членом постійного бюро Російської парламентської групи. У 1921 р. взяв участь у роботі Всезарубіжного церковного собору у Стремських Карловицях. Після виходу у відставку мешкав у м. Земун. Помер 25 липня 1942 р., похований на Новому цвинтарі у Белграді.

Солоненко Марк Петрович
завідувач кафедри рослинництва з 1919 по 1922 рр.

Науковець М. П. Солоненко тривалий час працював асистентом на кафедрі рослинництва (спеціального землеробства) Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва під керівництвом професорів П. В. Будріна і Т. В. Локтя.

Після того, як восени 1919 р. дирекція і більшість професури інституту залишили Харків разом із відступаючими військами Денікіна, М. П. Солоненка призначили завідувачем кафедри рослинництва, яку він очолював протягом трьох років.

Воробйов Семен Осипович
доктор сільськогосподарських наук, професор,
завідувач кафедри рослинництва з 1927 по 1941 рр.

Воробйов Семен Осипович (1886–1942 рр.) – доктор сільськогосподарських наук, професор. Народився 24 квітня 1386 р. в Балашовському повіті Саратовської губернії. У 1909–1913 pp. здобував вищу освіту на сільськогосподарському відділенні Київського політехнічного інституту Олександра II. Після закінчення інституту на три роки обраний професорським стипендіатом, працював у цей час асистентом професора П. P. Сльозкіна. Одночасно з 1913 по 1915 pp. був директором Вольського дослідного поля (м. Вольськ Саратовської губернії).

У 1916–1917 pp. працює викладачем Київського комерційного училища. 26 липня 1917 p. С. О. Воробйов обраний Харківським губернським земством управляючим сільськогосподарським училищем (с. Дергачі), а з 24 листопада 1918 р. – його викладачем, де також виконував обов’язки директора з навчальної частини з січня 1919 по березень 1920 pp. У листопаді 1920 р. його затвердили професором курсу спеціального землеробства Харківського зоотехнічного технікуму, а з 1 березня 1922 р. по 15 лютого 1923 р. учений був директором цього навчального закладу.

У середині березня 1925 р. С. О. Воробйова переводять в Одеський СГІ помічником директора з академічної частини.

На засіданні науково-технічної секції Державної вченої ради від 1 жовтня 1926 р. його призначають професором з курсу спеціального землеробства Горського СГІ.
На початку вересня 1927 р. його запросили до Харківського СГІ ім. X. Г. Раковського на посаду професора кафедри спеціального землеробства (рослинництва), а з 16.09.1927 р. обрали завідувачем цієї кафедри.

На запрошення Українського науково-дослідного інституту прикладної ботаніки організовує та очолює експедицію з вивчення загибелі озимих в Україні навесні 1928 р. У серпні того ж року був відряджений до Німеччини для вивчення роботи науково-агрономічних інститутів.

Після реорганізації Харківського СГІ в Інститут зернових культур 11 липня 1930 р. С. О. Воробйова призначили професором, за сумісництвом він працює в інституті прикладної ботаніки керівником відділу хлібних злаків. З 1 лютого 1934 р. по 1 січня 1935 р. і з 1 квітня по 16 листопада 1940 р. був деканом агрономічного факультету Харківського СГІ.

У квітні 1935 р. на засіданні Вченої ради інституту його затверджують у вченому званні професора, але це рішення було відхилене ВАКом.

Після повторного подання документів у грудні 1937 р. йому присуджують науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук без захисту дисертації, обирають членом експертної комісії ВАКу при комітеті у справах вищої школи й одночасно членом Методичної комісії при Главвузі Наркомзему СРСР.

Після евакуації Харківського ХСІ в 1941 p. до м. Катта-Курган (Узбецька РСР) професор С. О. Воробйов залишається в Харкові і працює на посаді директора сільськогосподарської школи. Разом із родиною загинув улітку 1942 р.

Народився 29 квітня (11 травня) 1891 р. у Санкт-Петербурзі в родині приват-доцента Петербурзького університету. З дитинства захоплювався природознавством і після закінчення четвертої Київської гімназії у 1911 р. вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.

З осені 1912 р. він розпочав свою наукову діяльність на кафедрі ботаніки під керівництвом професора Сергія Гавриловича Навашина, працюючи в цитологічній лабораторії цієї кафедри практикантом. У 1915 р. опублікував першу наукову працю. У 1916 р. виїздить до Вірменії практикантом для боротьби зі шкідниками культурних рослин. Із червня по грудень 1917 р. він метеоролог 111-ї піхотної дивізії на східному фронті, член ради солдатських депутатів, її секретар. Восени 1918 р. склав державні іспити в Київському університеті і отримав диплом І ступеня за спеціальністю «Цитологія та ембріологія рослин». З квітня 1920 р. по червень 1924 р. працює в Тифліському ботанічному саду під керівництвом свого вчителя професора С. Г. Навашина. У лютому 1925 р. повертається до Києва, влаштовується науковим співробітником в Інституті селекції Цукротресту.

У жовтні 1927 р. постановою Наркомпросу затверджений на посаді професора з ботаніки, генетики і селекції. Із жовтня 1928 р. Л. М. Делоне працює на посаді професора Маслівського інституту селекції і насінництва в Миронівському районі Київської області, де він заснував кафедру генетики і читав лекції з цієї дисципліни. У тому ж році вчений першим в Україні здійснив штучний мутагенез у рослин за допомогою рентгенівських променів, одержав велику кількість генних та хромосомних мутацій ячменю, виявив серед них спельтоїдні і стерильні форми. У 1933 р. Л. М. Делоне переводять до Харкова завідувачем сектора генетики Українського інституту рослинництва, а у вересні 1935 р. він керівник групи генетиків Харківської обласної дослідної станції.

За сумісництвом з жовтня 1934 р. працює завідувачем кафедри селекції і насінництва (згодом генетики і цитології) Харківського сільськогосподарського інституту. Протягом 1936–1938 рр. він також обіймає посаду декана агрономічного факультету. У вересні 1935 р. Кваліфікаційна комісія біогрупи АН СРСР присуджує йому вчений ступінь доктора біологічних наук за праці з генетики і цитології.
Основні наукові праці вченого присвячені каріосистематиці, цитології та генетиці рослин. Він проводив дослідження з радіаційної селекції рослин, вивчав світові рослинні ресурси як вихідний матеріал для селекції польових культур в Україні, вивів два сорти пшениці: Харківська 4 і Харківська 4 покращена. У співавторстві з академіком М. М. Гришком (1938) видав перший в країні підручник з генетики для сільськогосподарських вишів. Під час перебування в евакуації Харківського СГІ в м. Катта-Курган Л. М. Делоне з 1941 р. призначено завідувачем кафедри рослинництва, де він продовжує читати курс генетики. Із 1944 р. очолив кафедру селекції польових і технічних культур Саратовського СГІ. У 1946 р. призначений завідувачем кафедри ботаніки, генетики і цитології Харківського СГІ. У 1948 р. його піддали критиці за підтримку класичної генетики і звільнили з інституту.

Протягом останніх 14 років життя, до виходу на пенсію у травні 1969 р., Л. М. Делоне завідував відділом агроекології та рослинних ресурсів Українського інституту рослинництва, селекції та генетики. Під його керівництвом проводилися дослідження колекцій семи культур: пшениці озимої та ярої, ячменю ярого, вівса, кукурудзи, квасолі й нуту. За його участю зібрано 8471 сортозразок цих культур.

Народився у Фергані Узбецької РСР. Закінчив Київський політехнічний інститут. Працював у кількох університетах, у тому числі Харківському, а також в Українському науково-дослідному інституті рослинництва, селекції та генетики. Наукова діяльність присвячена проблемам рослинництва. Займався питаннями систематики, екології, біології, агротехніки кукурудзи.

Микола Миколайович Кулешов – відомий український учений, дійсний член Академії наук УРСР, зробив вагомий внесок у прикладне рослинництво, проводив надзвичайно плідну науково-педагогічну роботу. Професор, крім ґрунтовного вивчення сільськогосподарських культур у провідних науково-дослідних інституціях та важливої науково-організаційної роботи в галузі насінництва й контрольно-насіннєвої справи, протягом тривалого часу обіймав посади завідувача кафедр трьох ВНЗ країни – спеціального землеробства Харківського сільськогосподарського інституту (1922–1926), рослинництва Іркутського та Омського сільськогосподарських інститутів (1933–1945), рослинництва Харківського сільськогосподарського інституту (1945–1968).

У 1915 р. обраний за конкурсом на посаду завідувача лабораторії фізіології рослин. Посаду займав до 1920 р. Водночас у 1918 р. його призначено директором Центральної контрольно-насіннєвої станції НКЗУ, в 1922 р. – завідувачем кафедри Харківського сільськогосподарського інституту, де працював до 1926 р. і цього ж року перейшов на роботу у ВІР (м. Ленінград). За сумісництвом його призначено директором Українського відділення ВІРу в с. Огульці Харківської області. За роки роботи в системі ВІРу (1926–1932 рр.) брав участь в експедиціях зі збору рослинних ресурсів.

З 1933 по 1945 рр. працює у Сибіру на посаді завідувача кафедри рослинництва Іркутського (до 1938 р.), а потім – Омського сільськогосподарського інститутів. З 1945 р. і до останніх років свого життя М. М. Кулешов очолює кафедру рослинництва Харківського сільськогосподарського інституту ім. В. В. Докучаєва. Водночас 1946 по 1956 рр. займає посаду заступника директора Інституту генетики і селекції АН УРСР.

У 1956–1960 рр. – завідувач лабораторії екології УНДІРСіГ. З 1960 р. до останніх років свого життя (1968 р.) залишався науковим консультантом і членом вченої ради УНДІРСіГ ім. В. Я. Юр’єва.

У 1938 р. йому присуджено науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук та присвоєно звання професора. У 1948 р. обрано член-кореспондентом, а в 1951 р. – дійсним членом АН УРСР.

Учений М. М. Кулєшов – один з корифеїв вітчизняного рослинництва. Науковець зробив неоціненний внесок в екологію польових культур, особливо кукурудзи і пшениці, а також у розробку наукових основ насіннєзнавства, став основоположником наукової школи рослинників-екологів. Опублікував більш як 220 наукових праць Батьківщина високо оцінила вченого та педагога вищої школи, заслуженого діяча України нагородивши його трьома орденами Леніна, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, двома золотими і трьома бронзовими медалями ВДНГ.

Народився 12 жовтня 1900 р. в с. Савинцях Київської губернії в селянській родині. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчивши у 1927 р. Київський сільськогосподарський інститут, працював на виробництві – вирощував цукрові буряки в господарствах Вінницької області.

У вищих навчальних закладах почав працювати з 1931 р. До 1935 р. він – доцент кафедри рослинництва Харківського сільськогосподарського інституту, а з 1935 до 1941 рр. – старший науковий співробітник колишньої Миронівської дослідної станції. Саме на Миронівській дослідній станції Григорій Васильович обрав своїм основним об’єктом науково-дослідної роботи цукрові буряки, і кандидатська, і докторська дисертації вченого присвячено теорії і практиці вирощування саме цієї культури.

Із 1944 р. Пилипець Г. В. знову працює доцентом кафедри рослинництва Харківського сільськогосподарського інституту. У 1959 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора сільськогосподарських наук на тему «Квадратний спосіб вирощування цукрових буряків». Звання професора присвоєно у 1961 р.
Протягом 1945–1968 рр. Григорій Васильович працював разом з видатним ученим-рослинником, академіком АН УРСР М. М. Кулєшовим, на той час завідувачем кафедри рослинництва, яку з 1968 р. очолив Г. В. Пилипець.

Найповніше розкрився талант педагога-вченого під час підготовки висококваліфікованих фахівців сільського господарства. У його педагогічній і науковій роботі особливо важливим було поєднання науки з практикою сільського господарства. Інтеграція науки й виробництва стала творчим кредо професора. Характерними рисами вченого й педагога були глибока наукова принциповість, висока особиста відповідальність за прийняті рішення.

Григорій Васильович – автор кількох монографій, навчальних посібників, оригінального довідника із сільського господарства, більше 100 наукових праць. Під його безпосереднім керівництвом підготовлено п’ять докторів і 17 кандидатів наук. Йому належать три авторські свідоцтва на винаходи і десятки наукових розробок, які знайшли широке запровадження у виробництві. Григорій Васильович Пилипець – кавалер орденів Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, Вітчизняної війни ІІ ступеня також нагороджений багатьма медалями.

Народився 17 березня 1927 р. в с. Рідкодуб Валківського району Харківської області в селянській родині. У 1952 р. закінчив селекційне відділення агрономічного факультету Харківського сільськогосподарського інституту.

У 1956 р. він успішно захистив кандидатську дисертацію і повернувся до Харківського СГІ. Спочатку працював асистентом кафедри рослинництва, потім доцентом, а з 1975 р. – професором і завідувачем цієї кафедри. У 1959–1973 рр. Володимир Сергійович – декан агрономічного факультету. Основний напрям його наукових досліджень – фізіолого-біологічні аспекти росту і розвитку рослин сільськогосподарських культур та природа фотоперіодизму й озимості.

У 1973 р. В. С. Цибулько захистив докторську дисертацію на тему «Трофические закономерности индивидуального развития растений». Учений розробив метаболічну теорію індивідуального розвитку рослин, у якій обґрунтував нові підходи до агротехнічних і селекційних методів його керування. Він сформував наукову школу в галузі рослинництва «Біологічні закономірності фотоперіодизму і озимості та використання їх в адаптивній селекції».

Опублікував понад 260 наукових праць, серед них шість монографій, один підручник, сім свідоцтв і патентів на винаходи. З 1974 до 1988 рр. за його редакцією було опубліковано вісім томів наукових праць ХСГІ ім. В. В. Докучаєва, навчальні посібники та колективні монографії. Величезна заслуга В. С. Цибулька у підготовці наукових кадрів. Під його керівництвом підготовлено 20 кандидатських дисертацій. Усі кандидати наук, підготовлені професором В. С. Цибульком, працюють в Інституті рослинництва ім. В. Я. Юр’єва НААН.

Наукові досягнення В. С. Цибулька високо оцінено державою: йому присвоєно звання Заслуженого працівника сільського господарства УРСР (1987), нагороджено медалями «За трудовую доблесть» (1966), «За трудову відзнаку» (1973), «За доблестный труд в ознаменование 100-летия со дня рождения В. И. Ленина» (1970), «Ветеран труда» (1983), срібною медаллю ВДНГ (1990), багатьма відзнаками та почесними грамотами.

Народився 23 квітня 1936 р. у с. Мельникове Валківського району Харківської області. У 1955 р. закінчив з відзнакою Липкуватівський сільськогосподарський технікум, а в 1965 р., теж з відзнакою – Харківський СГІ ім. В. В. Докучаєва.

Після закінчення інституту з 1960 по 1966 рр. працював агрономом Олександрівського бурякорадгоспу Вовчанського району, а згодом – науковим співробітником з держбюджетної тематики цукробурякотресту Харківського раднаргоспу. У центрі його наукового пошуку – біологія і технологія вирощування цукрових буряків. Систематизувавши результати науковий досліджень, Михайло Архипович підготував і захистив у 1967 р. кандидатську дисертацію на тему «Влияние гидрозида малеиновой кислоты на урожай, сахаристость, сохранность и семенную продуктивность маточной сахарной свеклы в Левобережной Лесостепи УССР» й одержав запрошення на викладацьку роботу в ХСГІ, де пройшов шлях від наукового співробітника до професора, завідувача кафедри, член-кореспондента НААН. У 1975 р. він захистив докторську дисертацію на тему «Гидразид малеиновой кислоты как средство повышения продуктивности сахарной свеклы». Звання професора присвоєно у 1976 р.

Науковий інтерес М. А. Бобра не обмежується вивченням однієї культури. Він здійснює широкий пошук шляхів підвищення ефективності вирощування зернових, бобових та інших культур. Значну частину його розробок включено до навчальних посібників для аграрних ВНЗ, спеціальних довідників, а також у «Технологічний регламент виробництва, зберігання та переробки цукрових буряків», який широко використовують у буряківництві країн близького зарубіжжя. Його наукові праці з питань теорії і застосування регуляторів росту в буряківництві мають світове визнання.

Учений підготував 5 докторів і 17 кандидатів наук, з яких 9 докторів філософії для зарубіжних країн (Нігерія, Того, Конго, Бенін, Камбоджа, Мадагаскар, Сирія, Палестина). Усього опублікував 175 наукових праць, розробив ряд агроприйомів підвищення продуктивності зернових і технічних культур, має три авторські свідоцтва на винаходи.
У 1993 р. член-кореспондентом УААН, відділення рослинництва.

На основі комплексних досліджень М. А. Бобро у творчій співдружності з академічними і галузевими інститутами – ІФР ім. К. А. Тимірязєва АН СРСР, ІФР АН УРСР і Всесоюзним НДІ цукрових буряків розробив високоефективну технологію підвищення цукристості і збільшення виходу цукру шляхом передзбиральної обробки плантацій регуляторами росту, яку було представлено на здобуття Державної премії УРСР. Понад 25 років учений активно працює у складі спецрад із захисту дисертацій в Інституті біоенергетичних культур і цукрових буряків та в Інституті рослинництва НААН, близько 10 років був у складі експертних рад ВАКу СРСР і України. Протягом ряду років М. А. Бобро – постійний учасник виставок ВДНГ СРСР, України, міжнародних виставок в Угорщині, Чехії і Словакії. Очолювана вченим кафедра одного з найвідоміших агроуніверситетів світу є визнаним науковим центром з розв’язання теоретичних і прикладних проблем рослинництва. Професор М. А. Бобро постійно працює на ниві залучення творчої молоді до наукового пошуку – понад 15 років він був президентом Харківської малої академії наук. Був головним редактором наукового збірника «Вісник ХНАУ», серія «Рослинництво, селекція і насінництво, плодоовочівництво». Системна навчально-методична робота кафедри рослинництва, яку очолював професор М. А. Бобро, стала надбанням сільськогосподарських ВНЗ країн СНД. За безпосередньою участю Михайла Архиповича розроблено п’ять типових програм з рослинництва для агрономічних спеціальностей (1985–1995).

Багатогранність інтересів професора М. А. Бобра проявляється у захопленні літературою. Він великий книголюб, має багату бібліотеку з художньої літератури, перш за все української та російської класики. Постійно бере участь у літературних читаннях і вечорах, виступає з доповідями про творчість Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, М. В. Гоголя та інших письменників і поетів. На кафедрі створено оригінальну бібліотеку вітчизняної і зарубіжної літератури з рослинництва. Учений продовжує розвивати традиції харківської наукової школи рослинників-екологів світового визнання (П. В. Будрін, М. М. Кулєшов, Г. В. Пилипець, Г. В. Коренев, О. П. Якименко, В. С. Цибулько), примножує здобутки наукового напряму органічного поєднання глибоких наукових досліджень з навчальним процесом, а вишівської науки – з виробництвом.

За плідну науково-дослідну роботу, упровадження наукових розробок в аграрне виробництво та успіхи в підготовці високопрофесійних кадрів М. А. Бобро одержав урядові нагороди: орден «Знак Пошани» (1993), медалі, Почесні грамоти Міністерства сільського господарства і Міністерства вищої освіти СРСР, ВАСГНІЛ, УААН, Мінагрополітики України. Має почесні знаки: «За заслуги в галузі вищої освіти СРСР», «Відмінник освіти України» (2001), медалі і дипломи ВДНГ СРСР і України. Дипломант 5-го конкурсу «Вища школа Харківщини – кращі імена» в номінації «Викладач професійно орієнтованих дисциплін» (2003). Має найвищу нагороду УААН – Почесну відзнаку (2006).